Вся суть ОНЦ
16/09/2016
Студенти УБТС відтепер екіпіровані «Катехизисом по доктринах Біблії»
26/09/2016

Доктор Грегорі Ніколс: «Церква повинна бути місійною, використовувати всі методи євангелізації…»

Доктор теології, автор популярної  книги про Каргеля упродовж тижня викладав «Історію баптизму» студентам УБТС. Розповів про виклики у сучасній теологічній освіті, про баптистські церкви минулого і теперішнього.
Грегорі Ніколс, народився 1961 р. у штаті Пенсильванія в баптистській сім’ї.  У 14 років охрестився, але стверджує, що лише у 24 роки посвятив своє життя Господу по-справжньому. 1987 році вступив до Біблійного Інституту Муді.  У 1991 році одружився з донькою місіонерів, які служили у Європі. Здобув ступінь доктора в Уельському університеті.
Плануючи з дружиною подальше життя, вони знали, що кордони до СССР відкрились для місіонерів. І також знали, що в Одесі відкривається семінарія. Тому доктор Ніколс прилетів до Одеси, познайомився з професором Сергієм Вікторовичем Санніковим, який запросив його працювати. Два роки пішло на освоєння російської мови. З дружиною Деборою виховали двох дітей: сина Ніколаса – 21 рік, доньку Селіну – 18 років. Грегорі Ніколс є автором популярного видання «Каргель: развитие русской евангельской духовности. Изучение жизни и творчества».

–    Як трапилось, що американець став дослідником історії баптизму на просторах СРСР?
–    У мене було на це дві ґрунтовні причини. Після закінчення навчання в інституті Муді, я вступив до університету «Уітон». Там я мав дуже хорошого викладача, який був зацікавлений православною церквою. Коли настав час писати курсову роботу, то він показав мені архів Пашкова, який щойно купила бібліотека Уітона. Він шукав людину, яка б хотіла дослідити ці архіви. З тих пір я став дослідником історії баптизму СРСР. Магістерську  роботу я писав про Пашкова. Також моя бабуся була українкою за походженням. Тобто, вона казала, що народилась у Польщі. Коли я запитував: «Де саме в Польщі?», – то вона лише посміхалась, і казала, що зараз це вже не Польща, а частина Західної України.

–    Знаю, що ви компетентні одразу у кількох сферах. Над чим працюєте на цьому етапі життя?
–    Зараз я місіонер від місії «Greater Europe Mission». За цією місією закріплено двісті п’ятдесят сімей. Більшість з них служать  у Західній Європі. Моя відповідальність у цій місії – курувати роботу місіонерів у Північній Європі: Шотландія, Ірландія, Швеція, Балтика і також частина колишнього Радянського Союзу. Десять років тому, коли я переїхав з Одеси, щоб працювати у Празькій семінарії, то все ще був задіяний у праці в Запорізькій Біблійній Школі. Слава Богу, Опікунська Рада цієї школи зараз складається винятково з українців. Тому я лише приїжджаю туди викладати. Як керівник місії у Північній Європі, я допомагаю людям з організацією нових церков. Також допомагаю виховувати національних лідерів. І читаю лекції в Міжнародній баптистській богословській семінарії, що має представництво у Запоріжжі, й веду двох студентів, що здобувають докторську ступінь.

–    Як дослідник історії баптизму на теренах СРСР, що можете сказати про виклики, які стояли перед церквою тоді і зараз?
–    Коли зароджувався баптизм на території колишнього Радянського Союзу, то проблема була в тім, що тут не було реформації. На той час існувала одна православна церва. І людям дуже важко зрозуміти, як хтось може бути християнином, і не бути в рядах православної церкви? Колись була проблема комунікації. Оскільки дороги бажали кращого, складно було добратись у віддалені куточки. Баптизм в Росії та Україні зароджувався у трьох осередках одночасно: Петербурзі, Тифлісі та  на Півдні Україні. І вони не знали один про одного. Коли представники цих осередків зіткнулись, частково, це стало проблемою, оскільки не було довіри між ними.
Зараз, те, що я спостерігаю збоку, як іноземець:
–    Керівники бажають утримати контроль. Коли керівники братства старші за п’ятдесят, то вони, намагаються зберегти контроль над ситуацією, а не вирішити конфлікт. У людей старшого віку вже немає тієї сили і бачення на служіння.
–    Традиція, яка переважає живу віру. Коли трапився розкол між Католицькою та Православною церквами у 1054 році, то вони поділись і впродовж століть намагалися зберегти традицію, літургійність. Ми, баптисти сьогодення, можемо страждати чимось схожим. Бо в час радянського режиму основним завданням церкви було зберегти віру. А зберігати взялися форму, а не дух.
Тому зараз ми повинні пильно аналізувати, що саме прагнемо зберегти.
Церква має служити людям. Тому церква повинна думати, як зробити так, щоб люди почули Євангеліє і зростали в пізнанні Христа. Якщо у церковній культурі вашої країни потрібен великий хор – то хай він буде. Але підставою для існування хору не повинно бути переконання: «Нам потрібен хор, бо він завжди тут був». Причиною для існування хору повинно бути розуміння, що коли люди чують спів хору, то їхні серця відкриваються для Ісуса Христа. Тобто, церква повинна бути місійною, і використовувати всі  доступні методи євангелізації.
–    На цьому етапі історії баптизму в Україні, позитивно те, що змінюється ДНК церкви. Новоутворені церкви через два-три роки починають думати про заснування дочірніх церков. І це нормально. Бо значно складніше думати про заснування нової церкви у спільноті, яка існує пів століття, і не робила нічого подібного.
–    Здорові речі поширюються. Те, що не розмножується – відмирає.

–    Відомо, що ви маєте дотик до християнських освітніх закладів. Які проблеми, перспективи вбачаєте у  теологічній освіту в Україні?
–    Коли на початку 90-х я приїхав до України, то тут було лише три школи, які давали теологічну освіту. Зараз  їх утворилось дуже багато. Як тільки з’являється певний ресурс, одразу відкривають біблійну школу. Потрібно, щоб хтось координував цей процес, розподіляв ресурси. Думаю, Баптистському союзу України  потрібно вирішити, які два-три теологічних заклади в Україні будуть видавати диплом магістра, де буде програма для здобуття докторського ступеня. В кожній теологічній школі, на магістерську програму повинна бути квота теологів зі ступенем доктора. Відповідно, якщо якась школа забажає відкрити докторську програму, то в цьому закладає має бути доцент, тобто, людина, яка має два докторських ступеня. Я не знаю багато людей на пострадянському просторі, які б мали відповідну кваліфікацію. Думаю, що хтось повинен організувати цю структуру. Щоб в Україні була глибока докторська програма, декілька магістерських і достатньо бакалаврських програм.

–    Що можете сказати про тиждень викладання в УБТС?  Поділіться враженнями.
–    Це мій перший досвід викладання в УБТС. Мені дуже подобаються студенти, очевидно, що кожен з них активно служить. Для мене, як викладача, значно краще виходить навчати людей, які вже мають служіння, ніж «сухих теоретиків», які живляться інформацією. Мені подобається викладати так, щоб мотивувати студентів бути кращими служителями. Я ціную тим, що УБТС робить акцент на практичну сторону життя і служіння студентів.
Для мене було приємним сюрпризом, що ваш ректор, Ярослав Пиж – такий молодий чоловік. Коли, на початку тижня я приїхав у Львів, то президент УБТС був у відрядженні до США. І серед тижня простий у манері спілкування чоловік без піджака, галстука і формальностей зайшов до аудиторії, привітався зі студентами. Це була приємна несподіванка. Безперечно, ваша кухня – дуже смачна. Інше моє спостереження – вам потрібно більше місця, простору.

–    Ваше побажання для УБТС?
Бажаю, щоб команда семінарії й далі працювала, як одна сім’я. І зрілих студентів вам!

Спілкувалась Іванна Попудник,
прес-служба УБТС.

hregory2