«Євангеліє в центрі молодіжного служіння»
02/05/2017
«Чому я навчаюсь в УБТС?»
11/05/2017

Місіонери УБТС повернулись з Непалу

  Нещодавно команда студентів на чолі з керівником факультету «Зовнішньої місії»  провели три тижні, несучи Євангеліє місцевим жителям. Про організацію, особливості служіння, благословіння та труднощі – читайте у матеріалі.

Наша команда полетіла в Непал на період з 27 березня по 20 квітня у складі семи людей: першокурсників Юлії Кадер та Віктора Колесніка, другокурсників Джо Кадер та Аніти Мігович, і третьокурсників –  Анни Ватаман та Галі Сахновської, та Віктора Дубовенко. Мета поїздки – благовістя непальцям, зокрема у гірській місцевості. Дорога була довгою та виснажливою, катманду зустріло теплою погодою, пилюкою та звуками метушливого міста.

Перші два тижні команда провела в гірських селах. Протягом останнього тижня проводили підлітковий табір для дітей з сирітських будинків Катманду. Про поїздку з перших уст від лідера місіонерської команди, Віктора Дубовенко.

Очікування та реальність

«Перед поїздкою ми узгодили всі плани з українськими місіонерами, які вже довший час живуть та служать в Катманду. Перший тиждень ми благовістили в гірських селах біля міста Покхара, де більшість мешканців сповідують індуїзм. Потім переїхали в іншу частину Непалу, де живуть таманги — народ, який здебільшого є прихильниками буддизму, і які живуть близько до Тібету.

Ми полюбили людей, які живуть в горах. Вони всі привітні та гостинні, охоче спілкувалися з нами. З кожним ми віталися «намасте», та чули те ж саме у відповідь. Катманду вразив майстерністю водіїв на дорогах; безліччю мотоциклістів (через великі ціни на авто) та постійними попереджувальними сигналами клаксонів, разом це все створювало багато шуму.

Я живу у Львові, тому, думав, що мені відоме «скажене водіння» та корки на дорогах. Але, потрапивши в Катманду, я зрозумів, що ще нічого не знаю про «скажене водіння». Щоб перейти дорогу, потрібно на свій страх та ризик занурюватися у річку з мотоциклів та автомобілів, з надією, що доберешся неушкодженим на іншу сторону. Не зважаючи на шалений трафік, люди та водії не виглядають роздратованими, вони завжди встигають проїхати швидше, ніж ти зробиш крок, або, якщо це не вдається — загальмувати і почекати. За весь час перебування ми побачили лише декількох людей, які було напідпитку. Практично відсутні п’яні люди та ті, хто палять цигарки.

Люди в горах обходяться лише необхідними речами для життя. Часто будинок ділять разом три покоління: від бабусі до онучки. В горах рідко зустрінеш багатих (за нашими мірками) людей, не побачиш тракторів чи якоїсь іншої сільськогосподарської техніки. Непальці багато працюють своїми руками. Власноруч збирають врожаї зернових, обмолочують все на своїх подвір’ях.

Сотні кілометрів стежок в горах та селах викладені камінням, а це означає, що їм довелося тягати це каміння не один і не два роки. Не знаю, скільки часу пішло на те, щоб зробити стільки роботи, можливо, декілька поколінь. За відсутності хороших доріг в горах, непальцям приходиться носити на собі великі вантажі (від води до будматеріалів). Звичайно, це впливає на ціни. Пляшка води високо в горах може коштувати у п’ять – шість разів дорожче, ніж в міському магазині, внизу.

Благовістя у горах Непалу

Ми приходили в гірське село, і в першу чергу знаходили хату, де можна було показувати християнський фільм. Далі розходились по селу, відвідували кожну хату, спілкувалися з людьми та запрошували їх на фільм. Якщо на подвір’ї були діти, то сестри робили їм зачіски. А взагалі, ми займалися усім, на що вистачало фантазії, для того, щоб мати спілкування з людьми та для того, щоб допомогти їм і стати ближчими для них. Бавилися з дітьми, співали християнські пісні; в силу знань та відповідно до ситуації, давали медикаменти; роздавали християнську літературу непальською мовою; розповідали про Ісуса; допомагали в різних побутових справах; молилися за їх покаяння та зцілення від хвороб. Якщо дітей було багато, українські місіонери проводили з ними різні спортивні ігри, розповідали біблійні історії, проводили рукоділля. Вечорами показували проповідували та молилися за людей. Зранку йшли в інше село і все починалося знову: праця з дітьми, спілкування з дорослими, благовістя, показ фільму.

 

Особливості служіння у Катманду

В Катманду наша команда проводила денний підлітковий табір для дітей з дитячих будинків. Цими сиротинцями  займаються українські служителі, які вже довший час звершують служіння в Непалі. Підлітки із задоволенням вивчали біблійні тексти напам’ять, слухали біблійні істини. Також, місіонери з УБТС  проводили різні цікаві змагання та уроки рукоділля. Вечорами ділилися по декілька людей та розходилися по дитячих домах. Зараз українські служителі координують роботу чотирьох таких дитячих домів. В них проживає близько 80 дітей віком від п’яти до п’ятнадцяти років. Діти в цих притулках виховуються з думкою про те, що вони — майбутні місіонери для своєї країни, тому служителі дуже багато вкладають в них.

У притулках ми проводили час з дітьми, проповідували на їх вечірніх служіннях. Діти відкриті та щирі. Важко було прощатися з ними, після того, як ми ближче познайомилися. Для більшості з них, найбільшим щастям було просто тримати тебе за руку.

Труднощі місії

Найперше – це мова.  Багато непальців володіють англійською, але, все ж таки, розповідаючи їм важливі істини про Христа, хотілося отримати здатність говорити непальською. Слава Богу за допомогу Саноджа — це п’ятнадцятирічний підліток з притулку, який покаявся і прийняв Христа. Він дуже обдарований, знає англійську, трохи російську і, після нашого приїзду, почав вивчати українську. Тому він перекладав нас на непальську і сам багато проповідував.

По друге — велике фізичне навантаження під час благовістя в горах. В одному районі ми мали можливість залишати рюкзаки і лише з необхідним (медикаменти, спортінвентар, християнська література) ходити по довколишніх селах.

Але в іншому районі, де ми благовістили тамангам, нам доводилось долати великі відстані з важкими рюкзаками за плечима, щоб дістатися до наступного села. Ми виходили зранку і лише вечором добиралися на місце. Деколи було відчуття, що твоє тіло відмовляється слухатись, але ми продовжували підніматися вище і вище, тому що наша ціль ще була попереду: ми мали прийти в село до настання сутінок, щоб встигнути домовитись про перегляд фільму та запросити людей. Найвище село, куди ми дійшли, було Лангтанг, яке розташоване на висоті 3500 м та близько шести кілометрів до кордону з Китаєм.

Деколи були досить різкі та складні перепади погоди. Якщо вдень спека сягала 26-27 °С, то вночі в Лангтангу температура опускалася до нуля, та починав падати сніг. За перших два тижні походу в горах ми встигли обгоріти на сонці та походити по снігу.

В перший тиждень походу часто після обіду падав дощ, деколи з градом, це змушувало нас змінювати плани. Дощова погода неприємна ще й тим, що на стежках з’являються «джуги» — непальські п’явки, які чіпляються за ноги і починають висмоктувати кров. Коли вони кусають, то випускають якусь рідину, в результаті чого ти не відчуваєш самого укусу і кров стає рідкою. Ти можеш побачити, що щось не те, вже коли твої ноги будуть усі в крові. Слава Богу, що потім погода покращилась і ми вже не зустрічали цих бридких створінь.

По-третє — релігійні переконання непальців. Християнство все ще доволі «чуже» для них. У процесі благовістя виникають різні перепони, які потрібно долати, щоб показати їм, що Ісус — єдиний шлях до Бога, а не просто ще один бог на додачу до їхнього пантеону богів.

Жили в різних місцях. Жодного разу нам не довелось ночувати під відкритим небом, тому що завжди були люди, готові прийняти нас. Але треба було бути готовим до різних умов, адже це не п’ятизірковий готель. Деколи ми спали просто на підлозі на карематах та у спальниках; здебільшого на ліжках, зроблених з дошок, без матраців. Але, як би там не було, ми не дуже зважали на це, бо були настільки стомлені, що раділи просто через те, що є дах над головою. У горах часто доводилось митися у холодній, а деколи, просто крижаній воді.

Служіння полягало у благовісті народам, які проживають на території Непалу; практично полягало у всьому вищесказаному:

– праця з дітьми (зачісування їх, бо вони здебільшого не зачесані; витирання їм сліз; ігри; рукоділля; біблійні історії);

– праця з дорослими (спілкування; благовістя; допомога медикаментами; деколи допомога по господарству; поширення християнської літератури);

– показ християнського фільму непальською мовою, куди приходили і діти і дорослі.

В нас була серйозна підготовка перед поїздкою. Всі плани були узгодженні з українськими місіонерами, які трудяться в Непалі. Кожний був відповідальний за свою частину роботи.

До цього ми відправляли студентів на практику по двоє, або ж по одному до місіонера чи церкви, яка приймала їх. В Непалі ми отримали хороший досвід служіння командою. Ми постійно підтримували один одного; допомагали у випадку появи нових викликів; разом молилися та розважали над текстами Писання. За цей час ми стали немов би одна сім’я. Кожний віднісся з посвятою та відповідальністю до своєї частини відповідальності у служінні.

Отримання досвіду — завжди позитивний момент. Я пишаюся студентами, які навчаються на програмі «Міжнародна місія», тому що багато з них не просто на словах, а в практично і реально готові жертвувати комфортом, а деколи й життям, щоб поширювати Євангеліє серед недосягнутих народів. Ми побачили велику потребу у проповіді Євангелії, яка є в Непалі, тому плануємо відправляти туди студентів для коротко- та середньострокових місіонерських поїздок.

Чому важливо відправляти туди місіонерів?

Тому що це країна, яка знаходиться у вікні 10 на 40 (територія, де проживає найбільша кількість недосягнутих народів). Тому що це країна, де люди народжуються та помирають в ідолопоклонстві та служінні тисячам богів. Є різні дані щодо статистики християн у Непалі. Згідно сайту  JOSHUA PROJECT (https://joshuaproject.net/countries/NP) у Непалі лише 0,9 % тих, хто вважає себе християнином. Ця цифра говорить сама за себе. Місцевих християн та місіонерів, які там служать бракує для того, щоб осягнути все населення Непалу проповіддю про спасіння у Христі…».