Молодіжна Біблійна Школа
02/04/2018
В УБТС розпочато набір на магістерську програму Міжнародного інституту TCMI
04/05/2018

Українці в Бразилії

Не секрет, що в УБТС йдуть навчатися сім’ями. Буває, що йде чоловік, повчиться рік-два і тоді відправляє і дружину вчитися. Але щоб водночас в одній групі навчалась сім’я – таке зустрінеш не часто. Знайомтеся: студенти четвертого курсу факультету «Зовнішня місія» Віталій та Ірина Аршуліки, члени луцької церкви «Голгофа».

Вони прийшли навчатися, як сім’я, з чітким усвідомленням того, що Бог кличе їх до місіонерського служіння. У них вже була донька Евеліна, а під час навчання народився синочок Устим. Молода сімя сумлінно навчалася і навіть разом встигали їздити на короткострокову місію. Про те, як змінилось їх життя протягом навчання в УБТС – читайте у цій історії.

З одного села, з однієї церкви, хрестились в один день.

Але, про все поступово. Віталій Аршулік, 29 років, родом з села Грузятин, Волинська область. У тому ж селі покаявся в помісній церкві. Там служив лідером молоді, потім навчався в коледжі, вступив на заочну форму навчання до університету на факультет «Машинобудування».

Іра, родом з того ж села, що й Віталік. Батьки Іри не були євангельськими  християнами. До церкви її брала бабуся, у 14 років вона покаялась і у 15 прийняла хрещення. Віталік й Іра охрестилися в один день. Після цього Іра переїхала навчатися на медсестру до Ківерців, Волинської області. Наприкінці Іриного навчання Віталік приїхав до і запропонував молитися й будувати стосунки. Через два з половиною роки вони одружилися. Весілля відсвяткували у церкві рідного села.

Переїзд до Луцька, служіння в церкві «Голгофа»

Віталік виготовляв очеретяні покрівлі, попит зростав, Бог благословляв у праці. Молоде подружжя жило у Луцьку, ходили до «Голгофи». Паралельно їздили до церкви у рідне село. Пастор луцької церкви Олександр Савич, буквально ловив за руку: «Віталік, зроби вибір, або ти тут, або ти там. Бо інакше загубишся». І вибір було зроблено на користь Луцька. Молоду сім’ю одразу запросили до підліткового служіння. Згодом, Віталік почав наставляти молодь, а Іра нецерковних жінок.

Поклик до місії

З юних років Іра залюбки слухала місіонера, який приїжджав з Татарстану і розповідав про місіонерське служіння. У її серці жила мрія про місію. У Віталіка ж такого палкого бажання не було, але всі роки свідомого християнства він молився молитвою: «Господи, я не хочу прожити своє життя надаремно». Коли Віталіку було 14 років, то в домі його діда збиралися старші люди на молитву, і дід щоразу заохочував онука проповідувати там. Впродовж усього життя, навіть якщо він заїжджав до діда на 5 хвилин, то дідусь молився за нього. Обіймав, клав руку на плече і молився про те, щоб Господь зростив з Віталіка служителя. Діда вже немає у живих 10 років, але ця молитва досі бринить у Віталіковому серці.

«З 14 років я почала молитися за інші народи і за місіонерів. Після одруження мрії про місіонерство відійшли на другий план. Хоча моє серце завжди палало, коли наша церква відправляла чергову команду місіонерів…» – зізнається Іра.

«Переломним моментом в житті стала місіонерська конференція у Чернівцях, до неї я взагалі не думав про місіонерство. Я думав про роботу. Ми жили в достатку. Я сам себе заспокоював, що ми служимо для Бога. Але в одному сімейному таборі Саша Савич кличе мене і питає: «Ти ніколи не думав бути місіонером?» Певно, у нього дар пророцтва. Щодо Західноукраїнської місіонерської конференції, я зовсім не планував їхати. У нас було велике замовлення. Але був сильний ураган, нам не завезли матеріалу для роботи, тому замовник відправив нас додому. Таким чином ми там опинились…», – додає Віталік.

Бог проговорив до серця

«На цій конференції чотири спікери говорили про чотири різні країни. Анатолій Шміліховський розповідав про Бразилію, про те, як Бог покликав його туди разом з Любомиром Матвєєвим. І тоді Господь щось зробив у моєму серці, Бразилія не полишала мої думки. На конференції був також Віктор Дубовенко, який розповів про можливість навчатися на факультеті «Зовнішньої місії» в УБТС. Повертаючись додому, я сказав дружині, що Бог запалив моє серце до місії. Іра запропонувала вступити на навчання до семінарії. Я порадився з пастором і ми прийняли це непросте, доленосне рішення…».

Навчання в УБТС

«Ми розпочали навчання. Олександр Савич, дізнавшись про те, що саме Анатолій Шміліховський був тим проповідником, який надихнув мене. Олександр розповів йому про це,  і вже на другий день нашого навчання в УБТС Анатолій до нас зателефонував сам. «Друзі я не знаю, що Бог вам сказав, але змушений розчарувати вас. Бразилія – це країна, яка відправляє найбільше місіонерів по цілому світі. У Бразилію їхати не треба. Але ви моліться, ми не знаємо, що Бог хоче зробити…», – сказав пастор. Але ми поки що нікуди не збирались, просто почали думати про Бразилію.

Минає три місяці, ми знову на сесії у Львові і знову телефонує Анатолій, тепер вже хотів  зустрітися. «Друзі, те що відбулося – це диво щось нереальне. Мені зателефонували брати з Бразилії, і розповіли, що їм потрібна сім’я українців на довгострокову місію. У Штаті Парана живе дуже багато українців, діаспора, вони досі говорять українською мовою, і їм потрібно Євангеліє. Продовжуємо молитися…». Згодом до цього долучився Володимир Кондор, відповідальний за комітет «Зовнішньої місії» ВСЦ ЄХБ, він запитав чи ми готові їхати в Бразилію. Ми погодились, але ніхто не казав, коли це може трапитись, через рік чи через п’ять.  Ми продовжували молитися і готуватися.

Коли Бог мовчить

Минає ще рік, ми вчимося у семінарії, але ніхто нічого не згадує про Бразилію. Ми не знали, що буде далі. Але однієї суботи вночі я молився: «Боже, я вже не вірю у те, що ми поїдемо, не знаю це від Тебе, і чи це точно ми. Якщо Ти хочеш, щоб ми туди поїхали, то дай мені знак у житті, щоб я точно знав, що Ти посилаєш нас туди». Про цю розмову з Богом ніхто не знав. Вранці ми пішли до церкви, як зазвичай, і знову Олександр Савич підходить до мене на зібранні: «У мене для тебе щось є. Тобі передали з Бразилії». Дарує мені Біблію на португальській мові і статуетку Спасителя,  мініатюрну копію тієї, яка стоїть у Ріо-Де-Жанейро. Я беру усе це, сльози навертаються на очі, і я розповідаю Саші про вчорашню молитву. Він каже: «Оце тобі знак». Після цього випадку ми були дуже підбадьорені, Бог вкотре надихнув нас. Ми вже не сумнівалися у тому, що це ми маємо їхати у Бразилію.

Ми продовжували чекати, вчитися, готуватися, працювати. У мене ніколи не було стільки роботи, як за останній рік. Стільки замовлень, заробітку, грошей, перспективи розвиватися в бізнесі. І все це заспокоювало. Ми придбали нову квартиру, зробили новий ремонт. Упродовж цього очікування ми з Ірою по черзі підбадьорювали один одного. То вона мені якісь вірші з Біблії зачитувала про місію, через які Бог говорив до неї, то з інших місць Бог потішав.

Коли приїжджали бразильські футболісти в Україну, то ми зустрічалися з ними у Львові. І Анатолій Шміліховський перекладав для них. Одного разу він покликав нас з Ірою, познайомив з бразильським пастором Флавіо, який проповідував.  Коли Флавіо почув, що ми будемо їхати в Бразилію, то він почав плакати і сказав: «Знайте, що у Бразилії вже є сім’я, яка любить вас, чекає, молиться за вас, і буде вам допомагати». Але Бразилія дуже велика країна, у дванадцять разів більша за Україну. І виявилося, що Флавіо живе лише за 200 кілометрів від Прудентополіса, міста, у яке ми маємо їхати. Це дуже близько, як з Луцька до Львова.

Потім були проблеми з візами. З серпня 2017 ми почали збирати документи, але двічі нам відмовляли. Врешті запропонували подавати на тимчасову візу, яка передбачає релігійну діяльність, але її дуже складно отримати. Ми вкотре приїхали у посольство, посол який приймав документи не поставив нам жодного питання. Через двадцять п’ять хвилин він закликав нас до віконечка: «Давайте паспорти і кошти на візи, завтра по обіді можете забрати готові візи». Для нас це було явне диво», – зізнається голова сімейства Аршуліків.

Місійні плани

«Ми їдемо у штат Парана, до міста Прудентополіс, в якому живе сімдесят тисяч мешканців. 80 % з яких – вихідці з України. Це вже третє покоління народжених там, тому більшість з них вже не розмовляють українською. У тому місті немає жодної євангельської церкви. Ми зараз у процесі вивчення мови…», – розповідає Віталій.

«Можу сказати, що Бог нас дуже благословив, бо португальська дається мені дуже легко. В школі я вивчала німецьку, а згодом самостійно намагалась подолати англійську, і це не надто вдалось. Попри те, моя викладачка стверджує, що португальська є найскладнішою з романських мов…», – ділиться досвідом Іра.

«Перший рік ми активно вивчатимемо мову. Будемо будувати стосунки, набувати друзів. У Бразилії усі дуже люблять футбол. То маємо намір грати у футбол з підлітками, і вивчати з ними Слово. Зараз ми готові поїхати на п’ять років, основна місія – заснувати там церкву. Але розуміємо, що церкву творить Бог. Ми будемо робити все, що залежить від нас і спостерігатимемо, що робитиме Бог. Я щиро молюся за людей, які там живуть. Знаю, що ми недосвідчені, і є десятки тисяч кращих за нас. Для мене було найбільшим чудом, те що ми поїдемо туди, а зараз буде найбільшим чудом, коли Бог робитиме там Свою роботу. Нас тримає віра у те, що нас кличе туди Бог…», – коротко ділиться планами Віталік.

Вплив УБТС

Навчання в УБТС – це не те, що ми чекали. Воно значно перевершило наші очікування. Ми приїжджаємо сюди, як у велику сім’ю. Там, де немає якихось бар’єрів між викладачами і студентами. Бачимо братерську рівність. Відчуваємо, що нас тут люблять, приймають. Дають не просто сухе навчання, а дають досвід. Дуже ціно, коли викладачі діляться власним досвідом, відкривають своє серце. Зрештою, семінарія вклала у нас, допомагала, надихала, ми неймовірно полюбили УБТС.

Молитовні потреби

Сім’я Аршуліків вже в Бразилії. Долетіли благополучно, одразу «в літо». Відбувається адаптація. Вони дуже потребують молитовної підтримки, зокрема:

  • Швидке вивчення мови;
  • Побудова стосунків з місцевим населенням;
  • За дітей, навчання, здоров’я;
  • Утворення нової церкви;
  • За покаяння рідних, які залишилися в Україні.

Спілкувалась і записала Іванна Попудник