«В мене не було земного батька, і я дуже потребував Батька Небесного»
29/12/2017
Довідник студента
28/01/2018

«Я не можу змінити всіх, але я можу змінюватися сама»

Так думає і так живе Аніта Мігович, студентка факультету «Зовнішньої місії» УБТС. Її історією ділимось з вами.

Старша донька з чотирьох дітей Івана та Людмили Міговичів. Народилась  17.02.1993 на Закарпатті у родині добрих християн. У її дитинстві в домі часто бували місіонери, служителі з різних країн. Батько Аніти багато їздив по Європі у робочих справах. Батьки самотужки організували «християнське виховання дітей». Проводили служіння для своїх та ще кількох дітей з родини Міговичів, у міру того, що змінили церкву. Дідусь Аніти був відомим пасічником, тримав пасіку у Росії. Батько Аніти допомагав йому, і коли дідусь помер, батько зайнявся продовженням його справи. Майже рік сімейство Міговичів, дружина і четверо діток вчилися жити без голови сімейства, який приїжджав рідше, ніж зазвичай, бо доглядав пасіку. А у 2003 році він раптово помер від раку. Наймолодшому сину Едіку було 2 роки.

Навернення до Бога

Як і більшість церковних дітей, Аніта знала Євангеліє, і бгато думок крутилося у голові під час цього табору, щодня діти чули біблійні істини, молилися. А одного вечора, під час вечірньої молитви, Аніта сказала, що хоче покаятися. Не було заклику до покаяння, жодного пафосу, просто внутрішнє бажання «прийняти Ісуса Христа, як Спасителя». Вона помолилася і всі лягли спати. Наступного дня, коли на дворі ще сутніло, о 5 ранку всіх дітей підняли з вигуками: «Підйом, табір горить». Діти зірвались, думали – жарт. Та ні, скло розбилося, ручка на дверях розплавилася, крик, метушня, правдива пожежа. Аніта усвідомила повну крихкість людського життя і важливість примирення з Богом. Тоді Аніта засвоїла перший духовний урок: «Якщо Бог кличе тебе до чогось, то не можна відкладати на потім».

«Чи змінилося моє життя кардинально після цього вечора? Не можу так сказати. Більше того, думаю, що я не усвідомлювала у повній мірі своєї відповідальності і в момент хрещення. Напевно, моя трансформація почалася через півтори року після хрещення. Десь у 20 років. Бо на момент хрещення був контраст між тим, що я знаю і у що я насправді вірю. Я знала про Бога, але я не мала з ним стосунків.» – зізнається Аніта.

Становлення особистості

Проживаючи на Закарпатті, Аніта тихо мріяла жити в Києві. Але родина не дозволила їй поїхати так далеко від дому, тому запропонували альтернативу: «Або навчатися в Ужгороді на стаціонарі, або в Києві на заочному». Аніта не зрадила своїй мрії, пішла навчатися на заочне відділення до Києва в університет імені Вадима Гетьмана, на аналітика. Київ дав можливість глянути трохи ширше на світ, на особисте християнство, і на церкву. Вона вчилася свідчити про Ісуса. Аніта ходила у різні церкви, і її з’їдала внутрішня ревність, про те, що в інших церквах життя бурлить, проводяться різні табори, служіння, про все це робили оголошення на зібраннях. ЇЇ мучило питання: «Чому в інших церквах таке є, а у нас немає?». У той час Аніта вважала себе юною, недосвідченою і не надто ініціативною.

Особистісна криза

Аніта чемно відвідувала усі богослужіння у своїй церкві в Мукачево, приймала активну участь у молодіжному служінні, навчалася заочно в університеті, і почала працювати у банку. Робота займала багато часу, тому дівчина перестала ходити на всі церковні активності. Тоді вона звільнилася з роботи, і тоді випала нагода поспілкуватись зі студентом УБТС, і він сказав, що вона може спробувати вступити на навчання до семінарії.

Одного разу на Закарпатті проходила молодіжна конференція, де спікером був ректор УБТС Ярослав Пиж, а музичний супровід вів Володимир Хлиста, керівник музичного факультету. Спершу Аніта думала вступити на музичний факультет, поспілкувалась з деканом факультету, і єдине, що він пообіцяв це: «Що тобі буде дуже важко, оскільки немає жодної музичної підготовки». Аніта прихопила буклет і факультету «Міжнародної місії». Наступного ж дня вона зателефонувала Віктору Дубовенко, декану факультету міжнародників. Він розповів їй про можливості навчання, документи, необхідні для вступу і запропонував бути вільним слухачем на сесії Закарпатського біблійного коледжу, що невдовзі мала відбутися у стінах УБТС, у рамках партнерства з коледжами. Аніта люб’язно погодилася приїхати на сесію, на один день, щоправда, бо співпала сесія в університеті.

Занурившись на день в атмосферу УБТС, вона вирішила, що хоче стати студенткою семінарії. Сім’я не була в захваті від такого її рішення, адже дівчина ще не завершила навчання в університеті, і вже надумала йти в семінарію: незаміжня дівчина ще й на місіонерку. В сім’ї думали, що вона не здасть іспити і не вступить, тому дозволили подавати документи. А вона здала й успішно пройшла співбесіду. «На цьому етапі я зрозуміла, вперше у житті, що я досить вольова людина. Так почала себе сприймати. Бо до того, думала, що я роблю лише те, що мені кажуть», – зізнається наша студентка.

Навчання в УБТС

На питання, чи виправдались її очікування від семінарії, дівчина відповідає: семінарія значно перевершила мої очікування, бо я дуже спрощено думала про все це. Я взагалі не знала, що таке християнський навчальний заклад. Я знала, що таке державна освіта, а християнська була для мене сліпою плямою. Я знала, що для того, щоб поїхати на місію, мені потрібно було провчитися два роки. Я дуже хотіла на практику. А ще, прагнула, щоб Бог мене використовував. Не знала як, у якій сфері, не знала як чути Його голос, і як благовістити іншим людям. Звісно, я хотіла, щоб щось змінилося у моїй церкві, але найбільше хотіла змін у мені самій, у моєму серці і житті. Тому дуже чекала навчання, щоби навчитися того.

  • Ти прагнула, щоби Господь використовував тебе, і від цього народилося підліткове служіння у вашій церкві. Розкажи про це.
  • Коли ти навчаєшся в УБТС, то тебе ніхто не змушує до служіння, але та атмосфера, що панує тут, не дає тобі спокійно жити, стимулює почати щось нове, мотивує до змін. Коли ми на першому курсі писали роботу на тему «Біблійність, місійність, відповідальність», то я просто складала гарні слова докупи. Зараз я б, напевно, змогла написати щось вартісне. Бо семінарія – це справді те середовище, де ти заражаєшся цінностями через навчання, спілкування з різними людьми. І коли повертаєшся додому, то не можеш тримати все це у собі. Воно само виходить назовні, і мені хотілося служити людям. У нас в церкві є база в гірському селі, яка використовувалась, один раз на рік, для дитячого табору. А я бачила, що у нас є підлітки, яким бракує опіки і наставництва. Була інша проблема – я знала, що з ними ніхто не буде займатися після табору.
  • Тобто, ти стала ініціатором проведення табору і його організатором?
  • І так і ні. Ми мали чудову команду. Бог дав людей, це була моя мрія, я не знала, що і як робити правильно. Але Бог давав мудрості. Ми хотіли, щоб табір був якісним, і в плані програми і в плані забезпечення. Ми вклали багато фінансів. Цілий рік я відкладала гроші на табір. Готувалися і провели навчання для команди, щоб кожен знав свою роль та відповідальність.

У таборі склалися дуже хороші стосунки з дітьми. І хотілося продовжити це спілкування. Ми хотіли познайомити їх з Ісусом, тому шукали шляхи. Десь через місяць, зібралися з табірною командою, мізкували що далі. Чи робити спортивний клуб, чи англійський? Врешті, дійшли до думки, що треба просто почати, бо так можна думати ще кілька місяців. І методом виключення будемо відмовлятися від того, що не працює. Тому зараз ми маємо підлітковий клуб з вивчення англійської. Нас небагато, але є стабільні люди і стосунки.

  • Ти вже мала досвід короткострокової місії, поділися враженнями.
  • Так, навесні 2017 ми їздили в Непал. Наша команда складалася зі студентів-місіонерів УБТС та декана факультету Віктора Дубовенка. Чому саме Непал, не Таджикистан чи Європа? Бо мені завжди подобалися ці народи – Індія, Камбоджа, Непал. Я сама того не розумію до кінця, звідки це взялось, але завжди лежало в мене серце до тих країн. От до прикладу, на Глобальному лідерському саміті спікер говорив про місію і те, чим займаються місіонери. Коли він говорив про Африку, для мене це прозвучало, якби він говорив про сусіда. Хорошого сусіда, якого люблю, з яким маю добрі дружні стосунки, в біді йому хочеться допомогти. А от коли почав говорити про Камбодже, то ніби про рідного брата, якого любиш, якому готовий віддати все, і його біль і проблеми переживаються, як особисті.

Ми благовістили по гірських селах і в дитячому притулку Катманду. Що дала мені ця поїздка? Мир і спокій. Зрозуміла, що не дивлячись на те, які обставини навколо, коли Бог у серці, то все інше стає на свої місця. Ще зрозуміла, що найбільше Бог може мене використовувати не тоді, коли я навчена чи підготовлена, а тоді, коли я більше всього розумію свою немічність та безсилля. Там я навчилася молитися по-справжньому.  Я зрозуміла, як можна молитися двадцять хвилин, годину поспіль.

По-друге, я дуже оцінила умови в яких живу, тут в Україні. Ми сприймаємо як належне будинок, їжу, достаток, чисту воду. По-третє, виявила для себе, що для місіонера важливе почуття гумору, бо іноді, без нього просто не вижити. Треба вміти посміятися над собою і над обставинами. Я навчилася не боятися помилятися. Ми дуже багато вчилися у цій поїздці. Не можу сказати, що ми щось кардинально змінили, але ця поїздка точно змінила нас. Наступного разу, я би точно більше готувалися фізично, ставила би чіткіші цілі.

  • Чи плануєш їхати знову?
  • Так, молюся про це. І шукаю Божої волі. Але, відчуваю, що маю і тут вкладати в нашу команду, з якою ми служимо підліткам. Дуже тішить мене те, що цього року в семінарію пішли навчатися молоді хлопці з нашої церкви.

Молитовні потреби і виклики.

Мрію про те, щоб почала рости наша церква. Щоб люди не просто знали нашу адресу, але знали би нас, як людей, які знають і люблять Бога.

На час інтерв’ю Аніта ще не знала, що вже дуже скоро Бог знову покличе її до Непалу. Зараз вона вже знаходиться у Непалі, в Катманду. Молімось про її здоров’я, безпеку та ефективне служіння.

Спілкувалась Іванна Попудник